Главная / Служение / Милосердие / Посещение госпиталя 18.03.2015

Посещение госпиталя 18.03.2015

Відвідували поранених бійців з центрального шпиталю. У нас було бажання подякувати за їхню мужність, за те, що не пустили ворога під наші вікна.
А ще ми роздавали флайєри з номерами телефонів тих, хто хоче послужити їм
(перукарі, зубний лікар, капелани). Треба було бачити ці сіяючі очі і посмішку!
Вони раділи, що прийшли саме до них, що їм вдячні і цінують їхню самопожертву.
Одразу ж припрошали сідати.  Хоча люди незнайомі, але спільна біда зробила нас рідними. Бійці розказували звідки вони, де воювали.

 

Я була вражена, наскільки вони прості і відкриті!
Аж не вірилося, що ця конкретна людина зараз стоїть перед нами,
а ще три дні тому вона була в бою і стримувала ворога…

 

Було боляче дивитися на молодих хлопців без ніг. В одній з палат їх таких було аж троє!  Запитую: «Чого вам хочеться особливого?

Можливо, ви вже цілий тиждень думаєте про миску домашніх вареників?».

Один з поранених (хлопець без ноги, з Кривого Рогу), живчик і гуморист, каже: «Я хочу танцювати».  Суму не було на його обличчі, але поранення в бою відрізало його від повноцінного життя на даний час.

Ці молоді хлопці продовжують бути героями не тільки в окопах, але й в палаті.
Отакий наш український дух! Незламний!

Один з поранених (років 22-23) розповів, що ще три дні тому знаходився під Донецьким аеропортом. Кілька днів його рота не мала чого їсти, тому доводилося ловити і їсти їжаків… Каже: «Два їжаки на день….» Їх було 20 чоловік у одному з будинків. Після обстрілу такими снарядами, які розриваються вогнем (він сказав, як вони називаються), вижило тільки восьмеро. Всі з опіками. На його очах згоріло заживо двоє його товаришів…..
Отака реальність війни… Потрібно її знати, щоб більш ревносно молитися про мир.

 

В кардіологічному відділенні ми познайомилися з колишнім водієм закордонних перевезень. Розказав, що йому довелося звільнитися, щоб піти на фронт добровольцем. У нього на телефоні дуже багато відео з поля бою, пісень, складених під обстрілами «градів».

Ще рік тому в нашому щоденному вжитку не було багатьох слів, якими користуємося зараз.
Війна все змінила… І серця, і слова, і ставлення до багатьох речей…

Запитували хлопців, чи було їм страшно. Один сказав: «Так, було страшно». Більшість говорили: «Можна звикнути»…Всі в один голос казали: «Якби не волонтери, то ми б нічого не змогли зробити, ми б не вижили!».

Слава Богу, що є люди, які адекватно реагують на ситуацію і не чекають на державу з її бюрократичною системою!

Сьогодні знову йдемо до поранених… Хочеться кожному з них подарувати частинку тепла, подякувати сказати, що їх любить Всемогутній Бог…

 

с.Світлана Доманчук

 

Оставить комментарий