Главная / Служение / Милосердие / Посещение госпиталя 19.03.2015

Посещение госпиталя 19.03.2015

Кажуть, що людина може звикнути до будь-чого (навіть до болю і страждань).

Але, хоча вдруге ми йшли до шпиталю значно сміливіше, за кожними дверима палати була чиясь окрема доля, чиїсь особисті біль і переживання, тому все сприймалося заново, з нуля.

Там була особлива, не схожа на інші атмосфера і розмова…

Солдати дуже цінують ВИЗНАННЯ, але на наше «Дякуємо!» скромно відповідали «Нема за що!». Більшість з них подумки ще на фронті: «Там мої хлопці», «Там моя рота».

За два вечори ми роздали 90 флайєрів, поспілкувалися щонайменше 80-ма пораненими бійцями. За весь час ми ЖОДНОГО разу не почули негативу чи слів ненависті до Росії чи російського народу (навіть не піддавалися на провокаційні питання). Який приклад для сусіднього народу!!!

Все, про що вони думають, це технічна сторона захисту країна і їхня участь у цьому процесі. Розповідають, що на війні найбільше їх підтримували малюнки і листи від дітей, думки про сім’ю. Заради них вони піднімалися чи голодні чи ситі й шли у розвідку.

Відносно їжі – їм треба було небагато – теплий чай, хліб. Бувало, що ділилися продуктами з місцевим населенням (в Донецькій області), з голодним загоном міліціонерів-добровольців. І знову ж таки традиційне: «Якби не волонтери….!».

За словами тих солдатів, з якими ми спілкувалися, завдяки волонтерам у них було 1л води на 2 дні. Але якби не волонтери, то її зовсім не було б…

З практики хлопці розповідають, що на фронті їм дуже бракувало карт, компасів і біноклів. Доводилося користуватися картами 50-х років ХХ ст. Кажуть: «Так, на карті є село позначене, а в дійсності – його нема. І навпаки, — їдеш, не чекаєш села, а в насправді воно є»…

Одного разу помилково заїхали на територію Ростовської області. Оговталися, коли побачили переляканих росіян, які почали метушитися, хапати своїх дітей з криком: «Украинцы! Украинцы!»

Про безпілотників – то взагалі окрема розмова. Мали один, і той залетів за терикон і зник (чи підбили, чи ще щось…). Натомість ворожих аж 6 над головами літає… Якби у наших бійців були такі технічні засоби, як у ворогів, то війна давно б закінчилася.

В одній з палат нейрохірургії нас привітно зустрів усміхнений солдат на ім’я Володимир (полковник чи вищий чином, не зручно було запитати). Зазвичай,  солдатів з високим званням можна було вичислити по тому, що вони запрошують  нас сідати і потім дуже докладно і послідовно все розповідають. По-простому, але дуже гарно! Володимир розповів, що під Донецьком він разом з кількома своїми людьми взяли білий прапор і пішли звільняти з полону солдат. Кілька хвилин, – і вони опинилися в наручниках. Їх били до такої міри, що поламали ребра (і т. д.).

Розказує, що після побоїв він не міг їсти півтора тижня. Зараз проходить лікування у шпиталі.

Бачили бійця після контузії. Йому важко зосередитися, взагалі говорити і адекватно реагувати…

У відділенні психіатрії лежать близько десятка бійців АТО. Нас, звичайно, до них не впустили. Двері відчинив санітар і взяв, на всякий випадок, флайєр.

В ревматологічному відділі один з поранених з сивими скронями розповів, що для добровольця він не підходив ні по віку, ні по здоров’ю. Довелося всіма правдами й неправдами пробиватися на фронт. Кожної осені він проходить курс лікування.

Каже: «Думав, поки до осені – повоюю трохи». Хоча тіло немічне, очі добрі-добрі, а голос спокійний. Цей чоловік – мужній і з почуттям обов’язку перед батьківщиною і рідним краєм.

Найважчий стан (з тих, що ми бачили) у поранених, котрі лежать у відділі нейрохірургії, — з проломленими черепами і нерухомим тілом. Мати одного хлопця не відходить від сина. Каже, що довгий час його шукала… У списках загиблих не було, тому почала телефонувати у всі можливі шпиталі. І, нарешті, знайшла у Дніпропетровську.  Попереду – важкі й дорогі операції.

Схвилювала доля пораненого Сергія Загасайла. 24.05.14 під час мінометного обстрілу під м. Слов’янськ у групу військових потрапив снаряд. Сергій прийняв на себе головну хвилю вибуху, прикривши собою побратимів (інформація у вкладенні). «Він не повинен був вижити», — говорили лікарі. Найбільший осколок потрапив йому прямо в голову. Три тижні в комі. Сотні літрів переливання крові.

І роки реабілітації, якщо знайдуться гроші на подальше лікування. Сторіночка мами Алли на  facebook  — https://www.facebook.com/alla.mohort?fref=ts

Друзі, він справжній! Справжній герой! Максимально поширте інформацію про Сергія! Як поширили б для рідної людини…

Хай Бог благословить!

 

с.Світлана Доманчук

1507860_719941124733038_1844189695228318244_n (1)540431_713092022094507_5311789127952892122_n

Оставить комментарий